Зелена поросль
Чим складніший світ, в якому ми живемо, тим вищими є вимоги до систем управління, за допомогою котрих люди намагаються його впорядкувати. На якість і результати управління визначальним чином впливає рівень компетентності керівників у всіх сферах життя. І саме якість «людського матеріалу», який сьогодні рветься побути депутатами, директорами, політичними експертами, з кожним роком викликає все більше запитань.
По-перше, є стрімке звуження загального кругозору претендентів. Щодо сфери політики це дуже легко продемонструвати зміною ставлення до таких фігур, як експрезиденти Леонід Кравчук і Леонід Кучма та чиновники рангом нижче того самого покоління. Тих, кого 10–15 років тому вважали аж ніяк не семи п'ядей у лобі, нині, на безриб'ї, найчастіше сприймають мало не як еталон державної мудрості та здорового глузду. ВПШ уже немає, а якість української освіти погіршилася незрівнянно. Поява у полі зору випускників західних вишів ситуацію не рятує. Закордонні університети, так само як і вітчизняні, хоч і з іншої причини, не націлені ані на підготовку вчених-енциклопедистів, яким нелінійна логіка та міждисциплінарна освіта дозволяють отримувати з досвіду світової цивілізації нестандартні рішення, ані на формування ефективних керівників, здатних швидко ухвалювати правильні рішення в турбулентному середовищі.
По-друге, особистісна, психологічна, соціальна зрілість перестала бути апріорною характеристикою людей, які вважають себе гідними балотуватися на державні посади або пропонувати себе на високі посади у комерційному секторі.
Основних причин цього є декілька.
Один з основоположних міфів нашого часу – швидкий успіх, якого нібито може досягти кожен без серйозних витрат часу та сил. Нав'язуваний масовою культурою, він спонукає багатьох людей, котрі не мають і малої частки необхідних для управлінської діяльності особистісних характеристик, намагатися зробити стрімку «модну» кар'єру: політика, директора компанії (нехай навіть із двох осіб і без офісу), консультанта, викладача, піарника, експерта.
Закулісним ляльководам вигідні слухняні незрілі маріонетки, яких легко «мотивувати» невеликими, за ляльководськими мірками, грошима та псевдовисоким соціальним статусом. Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х мене здивувала готовність власників навіть дуже великих бізнесів ставити досить юних співробітників, років 25–26, на керівні позиції. Ситуацію прояснив розумний і цинічний «ляльковод», який сказав просту річ – «ці хлопці готові орати 24 години на добу заради відчуття власної крутості й вони без проблем підписують найстрьомніші документи». Час іде, змінюються покоління, але логіка не змінюється. Амбіційні Буратіно, яких Коти та Лисиці приводять на економічне чи політичне «поле чудес», у нашій країні не зникають.
Діти й інші рідичі та близькі тих, хто при владі, справно заповнюють керівні крісла. І якщо у комерційній сфері такий підхід може бути виправданий прагненням побудувати сімейний бізнес на віки, то у сфері держуправління виправдання непотизму немає. Навіть у тих випадках, у яких його намагаються обґрунтувати, припустімо, турботою друзів-політиків про потомство загиблого партайгеносе. Бо у владу мають делегувати виборці, а не покровителі. І з цього правила у демократичному суспільстві не повинно бути винятків.
Таким чином, у сухому залишку ми отримуємо сумну тенденцію – управлінські рішення високого ступеня важливості ухвалюють люди, які не мають ані знань, ані досвіду, ані необхідного рівня зрілості. Вчорашні студенти й аспіранти, які цитують чужі напрацювання або свої наркотичні сни, уявили себе експертами та дають поради «космічного масштабу та космічної дурості». «Зелені директори» впевнено закопують компанії у проміжках між закордонними вояжами та нічним клубним життям. «Зелені депутати» та «зелені міністри» зображають бурхливу діяльність у публічній площині, навіть не намагаючись вникнути у суть процесів державного управління. Це та ціна, яку сплачує суспільство за легковажну та поверхневу кадрову політику.
Оцінка якості персоналу, підготовка кадрового резерву та планування кар'єрного зростання – складні завдання, яким приділяють увагу навіть не всі великі українські корпорації. Держсектор взагалі живе за своїми законами, і в їхній зміні ніхто не зацікавлений, що підтверджує дивна історія звільнення реформаторського голови Нацагентства з питань держслужби. Але рано чи пізно ці питання доведеться вирішувати. І що раніше, то краще.
Звісно, державний устрій, описаний у діалогах Платона, котрий вважав гідними статусу правителя лише спеціальним чином підготовлених дорослих філософів, – то утопія. Однак якщо ми будуємо «нову Україну», то чому б не помріяти про те, що як мінімум політична еліта буде соціально зрілою? Відповідальною, обізнаною, розумною, ефективною, готовою давати суспільству не менше, аніж бере від нього. Тому що, як каже Далай-лама: «Планеті не потрібна велика кількість «успішних людей». Планета відчайдушно потребує миротворців, цілителів, реставраторів, казкарів і тих, хто любить, усіх видів. Вона потребує людей, поруч із якими добре жити. Планета потребує людей з мораллю та любов'ю, які зроблять світ живим і гуманним». А Україна в її нинішньому становищі потребує цього ще більше, ніж будь-яка інша країна світу.
http://forbes.net.ua/woman/1374030-zelenaya-porosl