Політичні інфантили та влада
Незрілість (політичний інфантилізм) як похідна від незнання й особистісної неспроможності загрожує не тільки самому горе-політикові, але й майбутньому країни.
Історія вчить тому, що численні нещастя чекають на держави, які очолюють малолітні правителі, котрим не дісталися компетентні та відповідальні опікуни. Але ще більше страждають країни, яких неприхильна фортуна наділила інфантильною політичною елітою. Шкода, але симптоматика українського політикуму в цьому контексті досить невтішна.
Здатність гідно управляти державою визначається, по-перше, відповідними знаннями світової історії та законів суспільного, економічного й політичного розвитку. По-друге, особистісним потенціалом – вольовими та моральними якостями. І, по-третє, політичною зрілістю: вмінням адекватно ставити SMART-цілі, правильно оцінювати можливості, ризики та розміщення сил, думати довгостроковими часовими горизонтами, вибирати ефективний інструментарій для досягнення цілей і виконання завдань тощо.
Незнання не звільняє від відповідальності. Кухарка може управляти державою, але тільки якщо навчиться. А якщо ні, то вона так і залишиться їжею для більш сильних політичних конкурентів. Боягузтво та підлість зміцнюють добробут, але не сприяють політичному довголіттю. Незрілість (політичний інфантилізм) як похідна від незнання й особистісної неспроможності загрожує не тільки самому горе-політикові, але й майбутньому країни. Puer aeternus у політиці завжди enfant terrible.
За своїм психотипом політичний інфантил – людина з міфологічною картиною світу, що не вміє чекати, не бажає враховувати інтереси інших учасників процесів і звикла користуватися отриманими задарма, а не заробленими життєвими благами. Найчастіше це популіст, але зустрічаються й особини з прагматичною риторикою, яка залишається риторикою та ніколи не імплементується в матеріальному світі.
Щоправда, найчастіше цілком прагматичний і здорово/нездорово цинічний діяч прикидається політичним kidult-ом (зараз йдеться не про це, під час анатомування «популіста звичайного» ми не виявимо нічого нового).
Крім перерахованих вище глибинних відмінностей інфантильних політиків від адекватів, що нечасто зустрічаються в нашій політичній «еліті», є й симптоми, котрі легко дозволяють їх ідентифікувати на око:
- дитяче неуцтво в парадигмі «Світ почався з мене» – незнання або небажання пам'ятати історичні прецеденти, економічні закономірності тощо;
- безапеляційність суджень і езопів світогляд «Світ обертається навколо мене та моїх переконань»;
- схильність до неаргументованого або маніпулятивно аргументованого навішування ярликів – претензія на право одноосібно та самовладно йменувати все у світі;
- синдром Карлсона «Я так не граю» – вразливість, яку зганяють на виборцях, журналістах, активістах, політичних соратниках і суперниках;
- нездатність визнавати за тими, хто мислить інакше, право на інакомислення – «Як хтось сміє думати інакше, якщо я думаю ТАК»;
- місіонерські замашки «Моя місія – врятувати світ».
Різновид інфантильних політиків, прямо або побічно дотичних до корпоративного середовища, любить хизуватися ідіотськими фразами, властивими напівосвіченим персонам, на кшталт «діалог влади, бізнесу й інвесторів» (гей, друзі, чи ж інвестор – не бізнесмен?).
І, звісно, політичні інфантили із задоволенням потурають низинним інстинктам юрби, котрі теж за визначенням інфантильні. Українська політична еліта є виразником світогляду народу, зіпсованого – з інерційним заділом на кілька поколінь – радянським патерналізмом. Що може бути солодшим для юрби й інфантила, аніж загнати під стіл тварину тремтячу, корупціонера поганого, нехай і переступивши закон, послуговуючись правовим нігілізмом? Нова міфологія – політична, соціальна – має анестезуючу властивість, але в цих ілюзіях часто-густо тонуть залишки здорового глузду.
Адже український масовий інфантилізм має останнім часом трохи іншу акцентуацію – і порівняно з минулим, і порівняно з іншими країнами. Зрозуміло, що лишилася частина принципово аполітичного населення або тих, хто пішов у внутрішню квазіаутичну еміграцію, аби убезпечити себе від душевного болю. Але з'явилися «нові інфантили», які подібно до комсомольців 20-х років минулого сторіччя некритично та свято вірять у настання швидкого світлого майбутнього, підступність «ворогів народу», абсолютну істину, вождів-ікон і так далі. У певному сенсі це теж реакція на больовий шок, який переживає нація (не в розумінні «титульна нація», а в розумінні «нація-держава»). На жаль, такий інфантильний суспільний активізм далеко не завжди конструктивний і в багатьох своїх формах – аж до знищення довіри до тих або інших інститутів громадянського суспільства.
Отже, ми можемо констатувати порочне коло: найчастіше інфантилізм політиків, що одночасно страждають/насолоджуються своїм вождизмом, є сполученою посудиною з народним інфантилізмом. Внаслідок чого вимальовуються неприємні перспективи остаточної деінтелектуалізації та маргіналізації системи управління державою – і без того не найбільш високочолої та прагматичної.
Потурати своїм таємним бажанням, водночас звеселяючи юрбу та насолоджуючись її реакцією – велика спокуса. Проте відповідальний політик на те й відповідальний, щоб зупинити ланцюгову реакцію руйнування. Цінність знань, навички ведення цивілізованого політичного діалогу, важливість громадської згоди не скасовують навіть закони воєнного часу. Неготовність це визнати – найперша ознака політичного інфантилізму, епідемію якого здорова прагматична та критично мисляча частина громадянського суспільства зобов'язана зупинити, поки ще не занадто пізно.
http://nv.ua/opinion/oderevyanko/stranoy-upravlyayut-politicheskie-infantily-k-chemu-eto-privedet--29553.html