Говорити серцем

• Головна
• Творчість

Людина, яка володіє бізнесом або керує ним, не зобов'язана бути геніальним оратором.  Та й політик-початківець або громадський активіст чи зірка науки/мистецтва/спорту не завжди (або, радше, майже ніколи) вміє віртуозно володіти аудиторією. Але їм легше, бо запитань до них менше. Тому сьогодні про бізнес.

Останнім часом мені неймовірно часто доводиться бачити керівників компаній, що відчувають панічний страх перед публічними виступами. І не менш часто спостерігати перших осіб, які вважають себе Цицеронами і Демосфенами, не маючи на те найменших підстав. Особисто я пов'язую це зі специфікою останніх по-різному кризових років, які викликали досить серйозні особистісні деформації топменеджменту. Підстави ж для цього є вельми вагомі.

Представники першої категорії, які відчувають необґрунтований страх перед публічними виступами, як правило, керуються не тільки ірраціональним страхом, але й цілком раціональними мотивами:
·         невпевненість у стабільності (або навіть достовірності) позитивних тенденцій розвитку бізнесу;
·         параноїдальна неготовність розповідати про успіхи через побоювання, що їхньою фінансовою складовою зацікавляться контролюючі органи і вимагатимуть частку;
·         відчуття, яке не полишає їх – що вони «під ковпаком у власника(ів)» (якщо йдеться про директорат, котрий наймають);
·         страх не відповідати гламурно-плебейським стандартам зовнішності чи манер, що насаджує мас-культура.   

Вони або взагалі ухиляються від спілкування з аудиторією – аж до прямої втечі з заходу або повідомлення про те, що перешкодою з'явитися став вигаданий форс-мажор за 5 хвилин до початку.
Або нудно бубонять, зазираючи у папірець. Або нахабніють – тролять аудиторію у відповідь на цілком приязні запитання.

Представники другої категорії – як правило, корпозомбі http://forbes.ua/woman/1359119-korporativnye-zombi у своєму різновиді, медіазомбі http://forbes.ua/woman/1360552-pogovorim-ob-evolyucii. Навчені на різноманітних тренінгах фахівцями сумнівної компетенції, вони:
·         варіант перший: шалено імпровізують, тішачи аудиторію своїм потоком свідомості, часто-густо цілком без раціональної складової;
·         варіант другий: спілкуються мовними блоками, які психологи, що полюбляють шаманити, визначають у межах спіча заклинаннями а-ля «надихаємо», «лякаємо», «обіцяємо», при цьому панічно боячись забути хоч одне слово чи переставити місцями абзаци.

Патології обох категорій виглядають неймовірно неестетично та є непрактичними для бізнесу. Якщо ви діагностували їх у себе або у своїх підопічних, вживайте заходів. Я не ставлю перед собою надзавдання в одній колонці розповісти про те, як з Едмона Дантеса зробити графа Монте-Крісто. Але можу дати трохи фундаментально-банальних порад, котрі допоможуть не наробити ганебних дурниць:
1.    Намагайтеся говорити тільки про те, у чому розбираєтеся.
2.    Будь-яка імпровізація має бути ретельно підготовлена.
3.    Виголошувати дослівно доповідь, написану на папірці, має сенс тільки у тому разі, якщо ви президент і у вас під рукою немає технічних засобів, котрі замінять паперовий носій, або якщо ви захищаєте дисертацію у вченій раді, що є недружньою до вас.
4.       Немає нічого кориснішого, аніж написати на аркуші паперу 7 тез доповіді, використавши їх, декілька разів виступити перед дзеркалом – і потім залишити цей аркуш вдома.
5.      Якщо контакт очей з аудиторією вас напружує, розфокусуйте зір або дивіться трохи вище голів.
6.      Якщо фізіологія по-зрадницькому так чи інакше підводить, використовуйте лікарські засоби, щоб це нейтралізувати.
7.      Вірте в себе, і нехай буде з вами Сила.

Користуватися цими напівсерйозними-напівжартівливими (що у кожному жарті є частка жарту) рекомендаціями – особиста справа кожного. Кожен із нас приречений на самотність третього роду, де усі доленосні для себе рішення в кінцевому підсумку ухвалює самостійно.