Олена Дерев'янко: «Світом правлять ті, кого навчили правильно читати»

• Головна
• Творчість

Як виховати справжнього лідера? Не просто яскравого девіанта, що надихає маси, але потім втрачає важелі управління через інтригиспритних соратників. А далекоглядного стратега, що мислить системно та досягне успіху, хоч би чим займався: чи успадкує справу своїх батьків, чи шукатиме щастя в автономному польоті.
Про це розповіла відомий консультант з управління репутацією компаній, партій і публічних осіб Олена Дерев'янко, яка разом зі своїм трирічним сином Іллею взяла участь у нашому проєкті «Публічні люди Kids». У результаті вийшло навіть не інтерв'ю, а філософські роздуми про те, що вічно актуальне, в стилі Марка Аврелія чи Монтеня.

Діти та батьківське марнославство

Успішним людям завжди – свідомо чи підсвідомо – хочеться, аби їхні діти стали популярними та впливовими. Буде таке бажання марнославством нувориша чи родовою гордістю аристократа – це суті справи не змінює. Усім, незважаючи на родовід, хочеться для своїх нащадків майбутнього, яке було б не гірше, аніж у батьків або їхніх яскравіших пращурів: як максимум – на піку слави, як мінімум – у середньому за життя.

Нічого поганого в такому підході немає. На практиці його результатом може стати і горезвісне продовження династії, і квазіліберальний дозвіл шукати свій шлях у дозволеному діапазоні modus vivendi та modus operandi, і розумно відсторонена позиція батька як наставника-спостерігача. Головне – час від часу тестувати щодо адекватності ту лінійку чи транспортир, якими заміряєш ступінь відповідності своєї дитини твоїм очікуванням. Тому що неправильна система критеріїв є джерелом багатьох бід. Індуїсти вірять у духів, які приносять деяким людям величезне багатство, проте не дають радості в потомстві. Ті, в кого за спиною стоять ці сили, завжди незадоволені своїми дітьми – їхньою поведінкою чи кар'єрою – і страждають через це. Надто багато прикладів змушують у це вірити.

Виховання лідера
Лідерство до цього часу було ідеєю фікс людської цивілізації. Почни зараз, веди за собою, бий першим – і так далі. Перебільшено, але практично.

Зараз маятник хитнувся. Деякі «краще за усіх приховані» трендсеттери переконують людство, що:
споживання – зло, збирати треба не гроші, а враження, багатство – не самоціль;
бути собою (яким би недосконалим порівняно з соціально визнаними еталонними зразками тих чи інших якостей ти не був) краще, ніж удосконалюватися та досягати успіху;
фріланс кращий за «офісну каторгу»: подорожуй, не напружуйся, дауншифтинг – наше все;
мати владу та впливати на інших – класно, але тільки якщо не несеш за це відповідальності (краще бути бла-бла-лідером думок у соцмережах, аніж мером чи президентом);
правити мають не харизматики, а технократи-гомункулуси.

Проте водночас напрям суспільного розвитку завжди будуть визначати лідери, навіть якщо з метою виховання в людях покірності лідерство визнають абсолютним злом. Леопард не може змити свої плями. А дитина, котра має здатність робити щось краще за інших, не може приховати своїх талантів. Особливо у разі розумної (не захопленої, але корисної) підтримки батьків. Так само як і відсутність лідерських задатків нічим не компенсуєш – батьки зроблять дитину щасливішою, якщо ненав'язливо допоможуть їй знайти іншу соціальну роль. Принаймні я ще не бачила жодного нещасного сірого кардинала, якому через особистісні якості зручніше грати головні ролі за лаштунками, а не на авансцені

Влада видима та істинна

Завжди є ті, хто панує, й ті, над ким панують. І є різні типи джерел влади:
формальний статус в ієрархії управління (державою, корпорацією, партією);
реальні особисті якості, що дозволяють впливати на інших людей (краса, фізична сила, харизма, багатство, глибокі знання та життєва кмітливість).

А статус у суспільній ієрархії може бути:
похідною від особистих якостей людини;
результатом «протиприродного» відбору, коли правлять недостойні правити, оскільки гідні відмовляються чи їх не пускають до штурвала покровителі недостойних.

Правильно читати правильні книги

Найнадійніше джерело влади – знання. Звісно, не відірване від життя, мертве, книжне, а живе, яке дозволяє дитині в результаті створити адекватну картину світу та знайти в ній оптимальний шлях для самовираження та саморозвитку. Про це можна написати окрему книгу. Можливо, я її напишу, але поки що великими мазками про головне.

Знання літер трьох-чотирьох алфавітів, усіх столиць світу та таблиці множення у два роки, ясна річ, лестить батьківському марнославству. Однак, на мою цинічну викладацьку думку, це схоже на навчання циркових песиків і коней лічбі. Набагато важливіше розвивати логічне та критичне мислення, навички орієнтування у соціальних процесах, давати уявлення про різноманітність життя та множинність можливих сценаріїв розвитку подій.

А головне – знати самому, без сторонньої допомоги. Звісно, в книжковій шафі й інтернеті більше інформації, аніж у найрозумнішій людській голові. І розум, добре влаштований, краще за розум, добре наповнений. Тому і шукати дані в мережі слід уміючи. Та й загалом покладатися на гаджети як на технологічне тіло нерозумно та недалекоглядно. Це як з розвиненої країни виносити все виробництво на аутсорсинг у дешевий «третій світ», а потім нарікати на безробіття, що зростає. Плюс у сучасному повному різноманітних загроз світі великий шанс залишитися наодинці з розрядженим смартфоном та іншими подібними пристроями вже й у кам'яних міських джунглях – припустімо, через блекаут з вини енергопостачальної компанії чи терористів. Пам'ятайте анекдот: «Інтернет сказав: «Я все знаю». Google сказав: «Я все знайду». Електрика засміялася – і зникла». Безперебійний доступ у потрібному обсязі до електроенергії з відновлюваних джерел – то справа майбутнього. І знання мають бути в голові, а не в хмарах. Нескінченна мережева бібліотека й електронні мізки в борг ніколи не замінять власний кругозір, інтелект, розум. Тому поки маси проливають сльозу розчулення над світлими перспективами інтернет-освіти, еліти виховують своїх дітей людьми, здатними самостійно мислити – чи вирішуючи життєві завдання, чи обираючи собі соратників і радників.

По суті, світ належить людям, яких свого часу батьки чи вчителі навчили правильно читати правильні книги. Саме цього так бракує сьогодні українській діловій і політичній еліті, для якої вторинне чтиво на кшталт Коельо чи розумування аферистів від політології, на жаль, виглядають одкровеннями. А радниками стають ті, хто переконливо переказує банальності – як колись рекламували на радіо одну передачу: «Я не читаю, я Машу слухаю».

А ще обов'язково читатимемо історичні твори про життя видатних осіб, мемуари, романи. Щоб історія була не набором казенних патріотичних міфів, а діями живих людей (реальних персоналій чи вигаданих героїв) у певному контексті. У цьому сенсі «Гра престолів», що увібрала в себе в концентрованому вигляді й історію родини Борджіа, і «Проклятих королів» Дрюона, і багато іншого, корисніша за будь-який підручник. Більше того, і математика, і фізика, і економіка під час розгляду з позиції історичного підходу дають зовсім інший сухий залишок, цілком прикладний для виховання лідера. Особливо, якщо супроводжувати читання поясненнями компетентних менторів, порівняльним аналізом подій у просторі та часі, зануренням у тему аж до відвідин історичних місць.

Звісно, у часи аудіокниг і відеоконтенту, коли сторінку тексту, не відволікаючись, здатні прочитати одиниці, те, що я говорю, звучить ретроградно. Однак саме ці одиниці – справжня еліта майбутнього. Той, хто вміє працювати з текстом, легко освоює будь-які інші методики роботи з інформацією, бо кожне відео знімається на основі словесно описаного сюжету, а будь-який образ має на увазі сенс.

http://pl.com.ua/elena-derevyanko-mirom-pravyat-te-kogo-nauchili-pravilno-chitat/